17 Січ 2011 «Натхнення – це вигадка, людина повинна працювати»
 |  Рубрика: Діалоги та монологи

Інтерв’ю з Мирославом Лазаруком

1. Ви народилися на Івано-Франківщині, навчалися у Львівському університеті. Проте, подальше своє життя повязали з Буковиною. Чим є для Вас Буковина? Чи ким для Вас вона є?

─ Це філософське питання. І, зрозуміло, якщо я тут живу, то Буковина для мене є місцем проживання. Своє коріння я завжди відчуваю. Це Івано-Франківщина. Зі Львовом за 5 студентських років я не ,,вжився”. Справа в тому, що коли я закінчив університет, до мене підійшов завкафедри професор В.Й. Здоровега, керівник моєї дипломної роботи, і шепнув на вухо: ,,Зникніть зі Львова!”. У мене не було вибору, направлення я мав у звичайну газету на Львівщині. Але завдяки Грицеві Мацерукові (був такий прекрасний прозаїк, у 27 років пішов з життя) я опинився у Чернівцях. Вибір був також умотивований у тому плані, що Чернівці розташовані недалеко від Коломийщини, куди я частенько їздив до батьків. Але, чесно кажучи, рідним я себе на Буковині не почуваю. Хто хоч трохи читав мого поетичного, прозового, есеїстики, не зміг не помітити цього. Я не переламав у собі те генетичне, діалектизми, мовні звороти. Це все є прикарпатське, з точною назвою – Покуття. Покуття – це той Снятинський закутець, частина Косівського, частина Коломийського районів. Саме там Покуття межує з Гуцульщиною. Якщо брати ще глибше, то можна сказати, що я напівгуцул, бо мамине коріння там (село Пилипи Коломийського району), а батько з Матіївців – це по той бік Прута. Ці дві стихії в мені борються від самих начал і до сьогодні.

2. На час навчання в університеті припадають перші проби пера. Що спонукало Вас до написання власних творів?

─ Ні, не на час навчання в університеті. В університеті я вже працював, як волик, у тому числі, не лише в поезії, віршописанні, а й у прозі. Проза починалася швидше, ніж поезія. Я очолював літературну студію ,,Франкова кузня”, історична літстудія, з якої вийшло багато-багато відомих, на сьогодні сущих, літераторів.

А починав я у школі. У досить ранньому віці. Поштовх був дуже    банальним – це, зрозуміло, перші почуття несправедливості. Правда, не стільки класової, соціальної, а скільки національної. Моя мати за націоналізм відсиділа майже 8 років, хоч була засуджена на 10, але Сталін вчасно помер. Тому я, мабуть, народився не десь на Сибіру, наприклад, у Караганді, як Василь Герасим’юк, а в Королівці під Коломиєю. Хоча рідне моє село – Перерів. Мати повернулася – хати немає. Її взяли до себе сусіди. Коли мати вийшла заміж, мусила шукати житло. Знайшли в Королівці під Коломиєю. І от в одній з книг я написав, що народився у Королівці. То мої односельці сказали, що це несправедливо: ,,Мирославе, Ви ж наш, перерівський!” Я тоді почав писати з уточненням, що народився в Королівці, але сім’я дуже швидко повернулася в родинне село Перерів.

Не буду аналізувати те, вдалими чи не дуже були мої перші вірші. Графоманія доступна кожній людині. Але усвідомити те, що це графоманія, а не справжні вірші може не кожен. Для цього треба не один пуд солі з’їсти. Мені поталанило на прекрасного вчителя малювання та літератури Ярослава Нижника (на превеликий жаль, того року відійшов у вічність). Ми з ним спілкувалися відтоді, як я пишу вірші (це десь 6-7 клас), усі перерви, після і навіть перед уроками. Незадовго до смерті вчитель вийняв зі своїх сховів такий альбом шкільної студії, здається, ,,Проліски”, де його рукою написано понад десяток моїх віршів, найперших пролісків. У ті шкільні роки вже були такі вірші, які не можна було писати. Я, наївний,  ховав їх у креденци. Хоча, якщо КГБ шукало, то воно знаходило скрізь і завжди. Університет мене ,,закруглив” уже в новій іпостасі. Я почав вивчати серйозніші науки, ніж то було у школі. Почався процес переглядання того, що вже зробив. І тут же я старався робити якось краще, якось інакше. Суттєвим є ще те, що я починав як прозаїк. У 3-4 класі написав оповідання ,,Похорон ластівки”, в якому розповідається про те, як  діти знайшли мертву ластівку. І це не був дитячий реалізм, а такий собі ,,сюрчик”, бо я вже тоді знав, що ластівка – це Божа пташка, що її не можна вбивати. До неї треба ставитися шанобливо, з любов’ю. Це пташка, яка ніколи не сідає на землю, вона провісниця весни. Уже далі відбувся злам, коли з серця ,,поперло” віршами. З того часу я майже нічого не зберіг. І не жалкую, бо то був рівень, про який колись І.Я. Франко, наш геній сказав, що це той рівень, який не треба аналізувати, бо там навіть немає чого аналізувати.

3. Чи можна говорити про вирішальну роль М. Вінграновського у становленні Вас як письменника?

─ Так трапилося, що через тиждень-два після нашого знайомства з М. Вінграновським у мене не стало батька, і Микола Степанович став для мене духовним батьком. І все те, що я зараз роблю краще, ніж колись, це все під благодатним впливом нашого генія не тільки в поезії, а й у прозі, кінодраматургії, режисурі, акторстві.

Уперше я побачив Вінграновського під час однієї з регіональних нарад творчої молоді в Ужгороді. Він, як вихор, зайшов туди, де сиділи ми, початківці-,,почарківці”, кинув чомусь свою теку аж на шафу, пил здійнявся, нам дух завело. Вінграновський послухав трошки, якось так зреагував несподівано, незрозуміло, потягнувся за своєю текою і через хвилин 5 – 10 пішов. І ми раптом зрозуміли, що ми не визнані, що нас Вінграновський не визнає. Це не жарт, просто на часовій відстані воно оцінюється вже трохи інакше.

Я дуже любив ходити в ліс і збирати гриби зі своїм дядьком (чоловіком маминої сестри), який відсидів по саму зав’язку, якого, до речі, не реабілітували навіть при незалежній Україні. У цих мандрах можна було думати про все, що завгодно, розмовляти з самим собою. Тоді мені такому неопіреному, наївному чомусь думалося про незалежну Україну, що все-таки буде гетьманство, буде так, як колись. Це наївно й навіть смішно зараз, але я мушу фіксувати свій тодішній стан.

4. Про що ж мріялося в ті часи?

─ Вершиною мрій стало те, щоб, прочитавши мої твори, Роман Іваничук сказав, що це добре написано. Моя мати була знайома з родиною Іваничуків. Старший брат Романа Іваничука жив через кілька сіл від нашого. Я в той час прочитав уже заборонені ,,Мальви”. Я був просто закоханий у його творчість. Отож, пишучи поезію, я мріяв про визнання прозаїка.

5. Зовсім недавно вийшла книжка про подорожі Україною з М. Вінграновським. Коли виник задум написання такого твору?

Ця книга насправді не про мандри, а про життя, життя, яке творить людина. Написав її, бо просто не мав права не написати. Я насамперед порадився з  ближчими, ніж я, друзями Миколи Степановича (Л. Талалаєм,                  І. Дзюбою). З Василем Герасим’юком ми пішли на те місце, де Десна впадає в Дніпро. Тут ми неодноразово відпочивали з М. Вінграновським. Василь сказав тоді: ,,Мусиш написати, бо хто ж напише, як не ти”. Цю річ писав я на одному подихові. На її сторінках я ще раз пережив те, що відбулося.

Коли я приїжджав до Києва, мені всі заздрили. Я міг іти до Миколи Степановича, ми годинами спілкувалися, їздили на різні ріки. Усі дивувалися: як Вінграновський когось визнав? На що я відповідав: ,,Хлопці, ви його не знаєте!”. І вони мені вірили.

Я мав сутичку з одним дуже відомим київським професором. Коли минула річниця смерті Вінграновського, ми мали двогодинний прямий ефір. Доктор наук сказав, що Вінграновський – геніальний поет, але не прозаїк. На що я відповів, що не може бути такого, бо мистець геніальний у всьому.

6. У книжці, присвяченій М. Вінграновському, Ви говорите про ,,упізнаваність” митця в письмі. За якими рисами можна впізнати Мирослава Лазарука-письменника?

─ Я користуюся принципом художника Ф. де Гойя. Він намалював дружину короля Іспанії голою, ніхто не міг упізнати її. Тобто художник не дозволив собі оцієї упізнаваності. Я також дотримуюся того. Були такі випадки в житті, коли мене хотіли побити, погрожували за цю упізнаваність. У ,,Збирачах маку” я вивів конкретних осіб, які себе впізнали й дуже-дуже на мене розсердилися. Але в мене є вагоме пояснення: це є художня література, тут я собі можу дозволити все, що душа бажає. Але сам себе я поки не впізнаю, я ще не досягнув цього моменту. Я не цураюся ні своїх негативних, ні своїх позитивних рис. За моїми переконаннями, кожна людина складається з добра і зла. Вони борються, як Бог і Диявол, інакше ми не існували б. І суттєвим тут уже є те, хто перемагає.

7. Чи є у Вас улюблені символи, мотиви, образи? Що Ви скажете про символ води, який лейтмотивом проходить через усю Вашу творчість?

─ Це підсвідомо, хоча підсвідомість викликана якоюсь фізіологією. Тобто я сам надзвичайно люблю воду. Літо – це вода, ріка, озеро, рідко ─ море. Ніколи не бачив Тихого океану, але написав про нього. Я відчуваю той стан, у якому перебуває вода. У ,,Лепрі” я написав, що вода буває, як і людина – і доброю, і жорстокою, і поганою, і лагідною. Цей ряд можна продовжити до безкінечності. Краще один раз прочитати ,,Лепру”. Я дофантазувався до того, що уявив собі, як народжується Ріка. Це, звичайно, фентезі, але в цьому щось є. І так само, як людина зароджується, так само зароджується все живе на цьому світі. Українці до води ставилися шанобливо. І це досліджено. Криниці, джерела, струмки – це для нас святе, тобто це обожнення. Мабуть, тому цей символ і став визначальним, але творчість триває. Можливо, в майбутніх творах води буде менше, а чогось іншого більше…

8. А з якими символами асоціюється у Вас Україна?

─ Це велетенське-велетенське ярмо, яке дуже тяжко несе народ через віки. До того ж, несе усвідомлено. Час від часу це набридає, тоді з’являється меч, шабля, палаш, машингвер. Але з часом ярмо знову повертається. Є дуже добра робота в мого приятеля художника Прокопа Колісника, на якій у це ярмо впряжені не воли, а люди. Мені не хочеться бути дуже песимістичним, але поки я просвітку не бачу. І навіть моя дилогія ,,Інавґурація”, яка задумувалась як тетралогія, закінчується тим, що народ виходить на майдан, звідки його розганяють дубинками. Третя частина почата, але я зупинився вчасно. Тут місце дії – пекло. Я не намагаюся робити якогось наднегативного або надпозитивного образу, бо це вже казки (хоча казка – також гарний жанр). Я хочу застерегти себе і всіх інших, що якщо ми далі так будемо чинити, то на нас чекає пекло.

9. Чи перекладали Ваші твори іншими мовами?

─ Перекладів практично не було. В. Лавренов переклав кілька віршів російською мовою. Поезії, присвячені Я. Пасічанському, П. Яковенку, переклав румунською мовою М. Лютик.

Після народження внучки почав писати вірші для дітей.

10. Чи не думали Ви про видання окремої книги своїх мистецтвознавчих досліджень?

─ Звичайно, думав. Маю багато мистецтвознавчих розвідок, присвячених Одарці Киселиці, Петрові Яковенку (20 – 25 публікацій), Прокопові Коліснику, Орестові Криворучку, Ярославу Пасічанському, Я. Зайцеві, П. Грицикові та багатьом ін. Про них практично ніхто нічого не писав, хоча вони того заслуговують.

11. Яка Ваша улюблена кінострічка? Який із власних творів хотілося б екранізувати?

─ ,,Тіні забутих предків”. Найбільше цікавить документалістика. Уявляю екранізованими твори М. Матіос, В. Герасим’юка, В. Стефака (зокрема, твір ,,По той бік ночі”). З власних – 3 – 5 фільмів-замальовок з ,,Лепри”.

12. Чи було в когось бажання поставити Ваші п’єси на сцені? Що Ви думаєте з цього приводу?

─ Першим п’єсу ,,Дуель у божевільні” поставив Григорій Агеєв при Центральному палаці культури. Але він, на мою думку, зіпсував те, що я зробив.

Людмила Скрипка на пропозицію поставити одну з моїх п’єс відповіла: ,,Нас больше бендеровская тема не интересует”.

13. Що або хто надихає Вас на творчість?

─ Натхнення – це вигадка, людина повинна працювати. Подразником може бути жінка, дитина, природа. Можна легко спалахнути, швидко відгоріти, але тепло в словах має залишатися.

14. Що Ви хотіли б змінити у своєму житті, якби мали можливість прожити його заново?

─ Ще серйозніше ставився б до літератури. Шкода, що на вихід першої збірки довелося чекати 10 років.

15. У чому сенс життя за Лазаруком?

─ Щоби любити. Ближнього, Слово, Бога.

16. Як Ви ставитеся до своїх прихильників і чи знаєте Ви їх?

─ Прихильників не так багато через шалений вихор піарівщини, яку я дуже не люблю. Часто звертаються композитори. П. Юсипчук з Луцька пише пісні. Наспівав по мобільному 10 пісень на мої вірші.

Я сам закінчив музичну школу (клас акордеон), на гітарі навчився грати самотужки.

17. А як щодо творчості сьогоднішньої? Над чим зараз працюєте?

─ Пишу роман у новелах ,,Герої безіменні” про дівчат, які брали участь у визвольних змаганнях. Зараз дописую сьому новелу. Проте, варто пам’ятати, що я професійний журналіст, ,,Буковинський журнал” мусить виходити. Часто дописую в газету ,,Чернівці”, бо там платять непогані гонорари. Думаю про створення драматичної поеми про В. Івасюка, хотів би написати про  І. Римарука, бо те, що є написано, мене не влаштовує. Планів сьогодні маю дуже-дуже багато.

З Мирославом Лазаруком розмовляла Уляна Пернай.

Березень, 2010.


Ви можете проглядати коментарі, підписавшись на RSS 2.0. Ви можете написати коментар, або зробити трекбек зі свого сайту.
Залишити коментар

XHTML: Ви можете використовувати теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>