24 Січ 2011 Богдан Ільницький. Я вже не той

***
Я вже не той, я вже тобі не любий, тільки тінь.
Ковзне хитка, така неначе видихи при смерті.
І вимкнуть геть пісні мої відверті,
Фантазії твоєї дискоклуби.
І вимкнуть геть пісні мої відверті,
Фантазії твоєї дискоклуби.

Побач сама, пробач, я цього літа не помер.
Але на крок, на крок я підійшов до смерті ближче.
Я сни свої повиніс на горище,
В яких є ти і я, і наш Дністер.
Я сни свої повиніс на горище,
В яких є ти і я, і наш Дністер.
Що дні нам стер.

Як одцвіте прощання ружа у твоїм саду.
Що прикладеш мені до голови в останню днину?
Господь замісить найбілішу глину,
І я у межизір’я упаду. Господь замісить найбілішу глину,
І я у межизір’ упаду.
Господь замісить найбілішу глину,
І я у межизір’я упаду…


***
Я знаю цей настрій без снів та ідей.
Цей настрій – ніщо. Два тижні злива.
Колись був веселим, грайливим, хтивим.
Не хочу вже, Отче, ніколи, ніде.

А Квітень наснив, що мене переріс,
Ковтає з калюжі снагу, замазура.
Я квапно до Травня споруджую міст,
Який понесе на небес амбразуру.

І далі, хоч навзнак крізь долі істот,
Крізь пута прозорі спокушених істин.
Забути: про спати, про пити, про їсти,
Туди, де мене не впіймає ніхто.
Хай вірші, біснуючись грають в рулетку,
А Слово мовчить, що початком було.
Я чхати хотів на дощу арифметику,
На днів цих квітневих холодне кубло.

Цей настрій не настрій, а пристрій, що міряє,
Скільки в душі розмістилось терпимості.
Десь підліток Травень роздмухує віялом
Той день, що свідомості поклик вимостив.


***
Кохання наше вже поза законом.
Я інквізитор – спалюю листи.
Крихкий кришталь минулого застиг.
А дні, в яких була ти, ходять колом.
Ми не помітили, як сонце поминуло
Рови бажань, що чатували гріх.
Збери свої ілюзії у клунок,
І шпур його за вічності поріг.
То, звісна річ, що далі стане легше
Сміятися натхненно у літа.
Нехай зозуля-повітруля бреше,
Що ти така, як досі молода.
А я замкну у лоні летаргії
Маленьке диво, знаєш, треба так.
Піде на зустріч слів твоїх стихії
Сліпий товариш мій питальний знак…
…і стане рік новий старому клоном,
І буде рік новий не знати правди.
Ти сукню білу виграєш у нарди
Напевно, у самої Йоко Оно.
Хтось красномовно розімкнувши вени,
Шукатиме Кобейна у нірвані,
Зійдуть і Морісон, і Хендрікс з сцени,
Аби тобі лабати в ресторані.
Приклякнуть всі гомери та шекспіри.
Блаженні спруться, щоб поділ лизнути.
Ковток п’ятизіркової отрути
Віддай усім, що не пізнали міри.


***

Роману Жахіву

Не вийду із кімнати, доки сонце
У лігві хмар не викриє себе.
Я влаштувався нині охоронцем
Самітника, що зиркає з люстер.

Йому «до фєні», що немає струму,
Що немічний нудьгує ДіВіДі,
Якби він жив не у байдужім склі,
То став би файним братом, або кумом.

Він не вивчає ролі, чи паролі,
Не відслідковує брудних історій хід.
Він – кращий з кращих у своєму колі.
( Цікаво, як він без вина й кобіт? )


***
Оцим вітрам начхати, хто я є.
Вони розхитують мою тендітну рівновагу.
Береться ж звідкись цей душевний вакуум,
Як я нагадую ім’я твоє.
Береться ж звідкись цей душевний вакуум,
Як я нагадую ім’я твоє.

Хай сни сакральні йдуть у Листопад,
Хай залишають самоті прозріння:
Про те, що дні й роки – то не каміння,
Їх, розгубивши, не збереш назад.
Про те, що дні й роки – то не каміння,
Їх, розгубивши, не збереш назад.

Візьміть цей сум готичний під арешт.
Замкніть його під сімома замками.
Я мовчки йтиму, хоч до Далай Лами,
Аби Любов узріти врешті-решт.
Я мовчки йтиму, хоч до Далай Лами,
Аби Любов узріти врешті-решт.

…І чхати я хотів на всі вітри…
( рядок останній замість епіграми.)


***
І самота моя уже ні в кого,
Не просить супроводу, співчуття не просить.
Я ефемерні залишив колгоспи,
Де кожен просить Бога стати богом.

Ти ж знаєш, Отче, я все знав з малого,
Ти бачив, Отче, як я нісся блудом.
Ходив-бродив в нікуди із нікуди.
Понавимінював нічого на нічого.
Прямуючи на зустріч із спасінням,
Минаю шабаші та раути-вертепи.
Любові подих вабить вітром теплим,
За миті до фатального успіння.


***
Ніхто і нічого нікому не винен,
Хай звільнений дим набуває свободи,
А що проросте через пні та колоди
В минуле чуже швидкоплинне ?

Іди, не спирайся на чорну гирлигу,
Колись ти до білої зграї пристанеш,
Весною знедоленим снігом розтанеш,
Обернешся спомином снігу…

Збліднієш перлиною в жовтому лобі
Останнього дня, що читає молитву
Нагадуй мене – я найперший твій стимул,
Я був до народження в тобі.

Живи, не стидайся, не бійся рушати
Попри недолугість людських пересудів,
Дивись як застигли в моєму погрудді
Народжені Богом Карпати…

Сторінки: 1 2
Ви можете проглядати коментарі, підписавшись на RSS 2.0. Ви можете написати коментар, або зробити трекбек зі свого сайту.
2 коментарі
  1. алла коментує:

    Богдан, ти дуже талановита людина.

  2. богдан коментує:

    Дякувати Богу!

Залишити коментар

XHTML: Ви можете використовувати теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>