07 Січ 2011 Мирослав Лазарук

Мирослав Ярославович Лазарук народився 13 жовтня 1956 року в селі Королівка під Кломиєю, що на Прикарпатті, у сім”ї робітника і колгоспниці. Згодом сім’я повернулася до с. Перерова – родинного гнізда, звідки його мати була вивезена на Сибір у 1946 році за участь в оунівському підпіллі. Після закінчення Корницької десятирічки М. Лазарук поступає на факультет журналістики Львівського універсиетту імені Івана Франка, а по його закінченні їде на роботу в чернівецьку молодіжну газету «Молодий буковинець». Крім журналістської роботи, він обіймав посаду начальника управління культури і мистецтв Чернівецької облдержадміністрації. Нині працює директором Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка та очолює квартальник «Буковинський журнал».

Мирослав Лазарук – автор поетичних книг «Коломия» (1988), «Покрова» (1993), «Ночі з амазонкою» (1996), «Містечкові містерії» (2001), «Пантір» (2006), прозових – «Птах самотній» (1996), «Збирачі маку»(1999), «Лепра – Інавгурація»(2006), есеїстичних – «Микола Вінграновський. Степовий Сварог»(2009), «Через терни до любови»(2009), п”єс «Видіння судної ночі»(2001) та «Дуель у божевільні»(2007).

Творчість М. Лазарука відзначена різноманітними міжнародними та всеукраїнськими преміями, зокрема, літературно-мистецькою премією імені Івана Нечуя-Левиського, міжнародною – «Карпатська корона», імені Дмитра Загула, Сидора Воробкевича та іншими. Він – заслужений діяч мистецтв України.

НАША ГЕОГРАФІЯ

Довгий лист до друга

…навіть правду кажуть, як брешуть…

Василь Герасим’юк

Чув ще від баби Анни Ристининої:

від Цісарської  вів дерев’яний гостинець

через Пістинь і Трач, і Шешори –

до Косова і Космача.

Ним гнали маржину на торговицю.

На Покрову випали наглі сніги,

що листя не встигло опасти,

й домів не могли дібратися,

ночували на присілку,

де саме баба, не пам’ятали.


Від Перерова можна цим гостинцем

дібратися до Прокурави,

он тільки Прут норовливий,

що перервав Тростянку

на два присілки по різні свої боки,

сотворивши мій Перерів;

рвав кладки й мости,

крав чайки й пороми із тросами,

бо що ще лишалось йому робити.

Тоді вже –  на Заболотів,

але то вже – інший маршрут.

Або ж –  на Коломию і Вербіж,

через Мишин, Стопчатів та Уторопи,

якщо він і там не нашкодив,

але й це також інший маршрут.

Ми підемо пішки з Цісарської

через мій Перерів –  до твоєї Прокурави,

бо пощо якісь колеса,

якщо тебе носять ще ноги,

бо пощо кудись поспішати,

коли за плечима півсонця,

а півмісяця ще не зійшло,

і цісар ніколи вже не приїде

до Коломиї на свої уродини.

Нам би тільки вітри заграли

на дримбах беззубих,

тилинки заскиглили сойками,

заголосили басами флояри,

зафівкали фрілки,

нам би тільки…

Нам…


Чи ти можеш собі уявити

дерев’яну дорогу?

Я – теж…

Але ж була таки, була,

баба Анна не вміли брехати,

цього їх ніхто не навчив.

Дорогою гнали маржину із Космача

і зупинялись на присілку,

бо ж – сніг на Покрову,

(може, тим присілком була твоя Прокурава,

тридцять третім, останнім космацьким?)


У наші душі вриваються ріки,

малі і великі, червоні, забиті в бетон,

та всі обнаглілі,

як зайди, бо ще ж не зима,

коли мертвіють вони,

тому й стають безпечними.

Але ж сніг на Покрову!

Мою маму із тетою саме тоді вивозили,

за ними – бабу із дідом,

який побував там двічі,

останнього разу не повернувся…

Аж на край світу вивозили.

Може, й твоїх, Василю, також?

Може ж, і в одному  с к о т о в о з і?

Вивозили туди, де немає Цісарської дороги,

і нас не було б,

якби наші вклякли і не  вистояли б там,

у Воркуті, Караганді й Тюкалі…

Географія, звісно, не та,

і не можна ні в кого спитати,

як то гнати голодну маржину з торговиці

дерев’яною дорогою снігами Покрови,

як із майбутнього – в минуле,

з півсонця – до півмісяця,

з божевілля – до волі,

повільно, повільно, поволі,

де нас іще нема,

тільки сердега-цісар захлинається

гуцульською музикою

і не може ніяк напитись.


***

Миколі Гнепові

Навіть якби народився

Я солов’єм

Не зміг би тобі наспівати

Усе що повинен

Там де гніздо твоє

Ластівочка зів’є

Будеш

Вдосвіта сповивати

Мої не мої провини

Станеш тихим і лагідним сном

Мовби промовиш

Сину

Бачиш твоє вікно

Дивиться в сиву днину

Тут же твоє гніздо

Аж до загину

Тут же усе твоє

Води і зорі  й могили

Що на високих горбах

Імена онімілі згубили


Тут же і ти увесь

Моя ластів’їна кровино

Тут а не десь

Ти мене любиш

Сину


АРКАН


Житіє поета Дмитра Загула опісля смерті

“Скошене сіно – життя після смерті”

Мар’ян Лазарук


Я відчуваю: ви – близько, ви – поруч, ви – тут,

Лапами топчете вмерлий чужинець,

Ніздрями чуєте ласий гостинець,

Ніздрі вологі, холодні, як ртуть.


Я чую, як бухкає бубнами кров

І кличе звірино: до д а н ц у, до д а н ц у, до д а н ц у,

А язики нишком злизують слину,

Що капає на арештантський мій а н ц у г,

Тільки даремно – я страх переміг,

Вам же – до д а н ц у, до скону, до згину.


Тож  ї ж т е  – ц е  є  т і л о  м о є

(Стебло, на яке заземлено небо),

Тож  п и й т е – ц е  є  к р о в  м о я

(Загусла; застигла, завмерла) і треба

Самому віддати оте, що твоє,

Зостанеться після якого З а в і т у?

Хто вже – за Богом, над Богом – туди

Докочують краплі твердої води.


До д а н ц у, до д а н ц у, до д а н ц у, гей–гей!

Аж я воскресаю на гострих зубах,

Де стрягне зіпріла, застояна вата,

Кістки хрумкотять на пощерблених трибах

І стрягнуть в горлянках. Підігрує Бах,

Чи, може, звучить поза сни Травіата?


…Очі ще зрячі – як ватри в колибах

Дивляться в пащі ведмежі, де вата

Знишкло біліє снігами зі сходу,

Наче ступаєш в застуджену воду,

Вже затверділу, осклілу, огей!


Їжте  т і л о  м о є! Хоч пісне те – їство,

Пийте  к р і в ц ю  м о ю. Випивайте до дна.

Ми – однакові наче, та різне єство

І праматір таки не одна, не одна.

Бог – один. Множини не існує,

Та звідкіль цей звіриний оскал?

Божу гідність ніхто не пантрує,

Богу – Боже, а кесар – шакал.


Ведмеже нутро загратоване скісно,

Там і ваті й кісткам пошаткованим тісно,

Там аркан попід арки арійські

(Не забудьте піски аравійські)

Не  д а н ц у є  завзято ніхто,

Лиш ведмеді ревуть уссурійські,

Чи наспівують майже по-свійськи:

А-а-р к а н – д у-у- д к а,  в с і в с и   т -у-у-у т к а

А-а  а-а  а-а -а,  а -а  а -а  а-а-а  а-а  а-а  а-а-а

А-а-а  а-а-а  а-а-а…


Спіть, ведмеді, бурі,

Нічка, як ожина,

Спить уже маржина

І мала дитина,

Навіть на Уссурі,

Лиш не спить людина,

Божая скотина,

Спіть, ведмеді, спіть…


…І заснули-таки клишоногі,

Мов наїлись куфайки й кісток,

Ртуттю котиться слина,

Смокчуть вату в зубах,

Уві сні перепитують Бога:

Чи заграє ще Бах…


Ї ж т е  т і л о  м о є,

П и й т е   к р і в ц ю  м о ю…

Грайте в бубни. Д а н ц у й т е  аркан.

І народиться Бог,

І повториться страх,

Як Везувій-вулкан.



СКАЗ


Кожен, хто хворий на сказ,

Мусить згоріти в геєні, –

Ліку немає і навіть бажання,

Є тільки сила-силенна

В самому тобі, що раз у раз

Шепче і шепче одне домагання…

На сказ перехворіти не можна,

Він, гейби кров,

Чорна слизька і липуча,

Зацебенить із надрізаних вен,

І голова – не твоя, бо порожня.

Це – як рефрен:

На сказ перехворіти не можна!

…Десь дріботять по камінню Люча

І Пістинька, і Косачівка,

Їх не спинити,

Та може закінчитись плівка,

Тоді стрімголов – у запій,

Щоб не впізнати ні друга,

Ні брата, ні Бога.

На сказ перехворіти незмога,

Лиш не спіткнись на горбатій строфі.

Ти – ніби є ще – істота побожна,

Тільки в геєну веде ця дорога,

Перехворіти не можна,

Тільки згоріти – умитись у Лючі,

Пістиньці і Косачівці,

Вимити з себе

Самого себе,

Як міти павучі,

Від вени – до вени,

Крізь гени – у гени,

І по кровиночці-крівці

Просто – в геєну вогненну.

Грайте уже на денцівці.

На сказ перехворіти не можна,

Тільки упасти з найвищих небес,

Щоби ніхто і ніколи

В тобі не воскрес.



ПАНТІР


Уже добігає листок аж на пантір.

Верхів’я

Палають холодним досвітнім єдвабом.

У доли збігають, як води, то буком, то грабом

Ліси, голоси із роси. І я чую,

бо звір – я,


Усі відголоски тонів і півтонів.

А запах

Пробудження грає в мені, як тилинка,

Висмоктує соки, які у мені зимували,

Аж кров шаленіє-танцює.

Лишаю сліди на суглинках.

І студінь скипає

В затерплих од бігу скаженого лапах,

Бо ж вихором – листя в мені, поза мною опале.


Куди я лечу і чого я жадаю до болю,

До згину, до згару, до вищої міри безвілля?

Себе у собі безпробудно повільно безволю,

І крутиться в оці моєму оскліле окілля,

Неначе з похмілля. Звірине весілля.


Гай-гай! Тільки знову бракує  о т о г о,

Що здатне нутро шаткувати до крику,

Чи ж можна тоді упізнати безлику

Істоту, котра ще не вміє молитись

до власного бога?


…Листок – аж на пантір.

А вище лиш птаство гарує,

Безмовне, зірке, незворушно-безжальне,

Неначе за мною підступно-наївно полює.

Йому я не заздрю, бо тільки пантрую

О т е,  що моє! Бо ж  і злото сусальне

Мені не вартує й малої шерстини,

Як те, що моє – аж на пантір-верхів’я.

А далі – то клаптик німої сатини,

Усе, що моє – аж на пантір.

Бо звір – я.



СОН БЕЗСОННОЇ   НОЧІ


Виходжу на берег, а річки немає,

Втекла в піднебесся ріка.

Під зорями спрагло калину ламає

Чиясь білокрила рука.


Неначе з пітьми солов’ям диригує,

Та співу не чути, лиш подих крізь сон.

Вже осінь простуджена листям торгує,

І спілі тумани підносить гарсон.


Оголене тіло на березі ночі

Осиковим листом, як свічка, тремтить,

Мов ангел безкрилий талан твій сокоче,

Той ангел, який уже не одлетить…


…Світає, тремтіння, мов пісня, минає,

Усе утікає кудись навмання,

А річки насправді у місті немає,

Лиш плине нечутно в ліси вороння.



НОВЕЛА ПРО ТРЬОХ ГЕРОЇВ,

ЗАЖИВО СПАЛЕНИХ НА ЦЕРКВІ

Степанові Бандері-молодшому

Голоси із церковці ще чутно, немов з потойбіччя, із неба:

Чи співають вони, ачи плачуть, чи моляться Богу,

А можливо, їм тут, на землі, уже більше нічого не треба –

Навіть смерть не подасть непорочну скупу перемогу.


Якби кулю одну і на трьох або кріс, хоч дротівку,

Та –  по синіх погонах, по звіздах крикливих кервавих…

Лиш дістане з-за череса вояк тужливу сопілку

І почнуться для хлопців остатні батярські забави.


- Тут поляжемо ми, під святошним Господнім покровом,

Не героями гордими, та проте, як один, вояками, –

Каже стиха Роман. – Треба вмерти усім гонорово

І стояти уперто, затято за волю, мов камінь…


Дерев’яна церковця завмерла, заклякла, осіла

В рідну землю, лиш бані ще видно з малими хрестами,

Забарився, як завше, на їх порятунок Месія,

Та вони не здаються, хоч б’ються востаннє з катами.


Голоси із церковці ще чутно, і ворог із люті й жадоби синіє,

Скоростріли витьохкують, наче змагаються із солов’ями.

Раптом простір під небом Господнім  безтямно німіє –

Смолоскипи бредуть до низької церковної брами.


Та спалахує світ, наче квітка запізня осіння, аж болем

Розливає проміння і полум’я тягнеться вгору, до Бога.

Вітер хутко спішить до вогню то лісочком, то полем

І легка та безжурна ця вітрова в безвість дорога.


…Голоси із дзвіниці… Це – дзвони, це – дзвони, це – дзвони,

Їх пече аж до болю, до крику, до зойку німого.

Будуть свідків шукати, щоб тіла упізнали. Злетяться ворони,

Посивілі за ніч… Хто зустрінеться з Богом,


Запитай, як це заживо в двадцять й сімнадцять згоріти,

Щоб воскреснути, наче Христос на Голгофі розп’ятий,

Своїм тілом незайманим всю Україну зігріти,

Тільки як це, ну, як це? Лиш для того, аби

героями стати!


***

Падав дощ із коня

І прим’яв жовту квітку.

Лугове каченя

Стало зляканим свідком.


Дощ утік навпростець,

А за ним – батожища.

Згіркла квітка  жовтець

В лугових румовищах.


Каченя одліта

На стави перед світом.

Застує сліпота

Луг, Лутаву і літо.


Я – ТВОЯ ЧУЖИНА

Триптих


Братові Любомиру

1.

Чому ти, брате, не співаєш,

Чому заважко так мовчиш,

Неначе сад наш поливаєш,

Неначе сам собі болиш?


Немає навіть вітру, брате,

Аби додому полетів,

Приліг на дах старої хати,

Листком німим залопотів.


Не родить яблуня, банує,

Мареля всохла і горіх…

Не той же, братіку, панує,

Хто лихомана переміг,


А той, кому співає вітер

Із непрогляді-далини,

І хто сльозину нишком витер

Із лугової  к а л и н и.


2.

Розхристаний вітер лукаво чатує

Край черствого неба на диких гусей.

Востаннє він їх від душі почастує

Вітчизною і в чужину понесе.


Не тямить, не вірить сердега безликий,

Який він усім дорогий до сльози,

В якій – і дніпрові  с і д і  чортомлики,

І зашпори поцегловілі лози,


І букові храми бузково-осінні,

І навіть травини схололе жальце,

Й на стінах вітцівські погорблені тіні

Відлічують хижим остеклим свинцем


Прощальну не пісню, а  п л  а ч і тужливі

Несуть на тонкому німому крилі…

Ти їх погойдай на припливі-відпливі,

Розхристаний вітре, у рідній імлі.


3.

Я – твоя чужина, самотинка лукава,

Слід сльози на студеній щоці.

Чуєш, пісня сумна і на присмак гіркава

Ще чекає тебе у твоїм сторонці.


Я – твоя чужина і чужіших немає,

Не буває ж і рідних чужин,

Там калину ніколи ніхто не ламає,

Не зриває в долоні солодких ожин.


Я – твоя чужина, як на серці крижина,

Ти мене розтопи і в сльозі утопи,

Аж тоді навіть вбога за духом вільшина

Зронить лист до твоєї стопи.


Я – твоя чужина. Хрест – не хрест, не кілочок,

Із якого ще виросте щось і колись.

І немов сподівання святого доточить,

Щоби знов у сторонці своїй ми зійшлись.


СНІГОВА БАЛАДА ПРО СИБІРСЬКУ ТУРКЕНЮ*


(Пізній спогад про юну маму)


Лише уві сні випадають сніги

Глибокі –  сягають по груди,

Танцюють мурахами люди,

Неначе кладуть із отави стоги.


Тут  мати моя, що мене ще на світ

Зродити в неволі не сміла,

Горнула до білого тіла

Пекельно-пекучий то сніг, а то й лід,


Немов розтопити хотіла увесь,

Та гнала нагайка до  т а н ц ю…

О, де ти мій, брате-повстанцю?

Коси у полях перестиглий овес,


Хутчіше сідлай вороного коня,

Лети визволяти Туркеню*,

Яку за Уралом покинув.

Лякливо петляє у пекло лижня!


Там долю, як пісню, співаю тужну,

Малюю Пречисту із Сином,

Щоб Генка* на тлі парусину

Творила, як віру, іконку лляну.


Молюся, співаю і плачу, та Бог

Неначе мене і не чує,

Він в іншім бараку ночує,

Не ділить чомусь порятунок на двох.


На двох – лиш недоля, сніги, сухарі,

Що нишком щурі догризають,

І та Україна –  аж поза сльозою,

Що вийшла до нас на ранковій зорі,


Але перед нею – замети, сніги,

Вівчарки руді в одностроях

І світ у звіриних конвоях,

А відчай вихлюпує за береги!


Та де та межа, за якою згора

І біль, і розпука, і горе,

Зійди мені вірою, всміхнена зоре,

Бо вже й Україна – мов доля-зоря.



Прим. Туркеня – псевдо моєї матері

Генка – мамина подруга, з якою вона 5 років відбувала заслання на одних нарах.


***

Олександрі Вінграновській

«Коломия – непомия, Коломия – місто…»

З народної співанки

і відчувати протяги епох

У цьому місті, з писанкою в серці,

Де музика звучить всуціль із терцій,

Бо Цісарська – уся без осторог…


і цей гостинець – безпробудний протяг,

Що засмоктав опришків і псарів,

І хлопців чорних – чесних трударів,

Всмоктав цей  с к о т о в о з –  у вічність потяг…


але топтали гідно ряст мужі-сини

Не задля слави, радше –  задля слова,

І їхні душі – досі ще на ловах,

Бо дує в них Вітчизни дух лляний…


і плинуть каравели крізь століття

Закладені безцінним вантажем,

Що й кулею не вб’єш, ані ножем,

Хоч досі в них Перуни списом мітять…


й розтоптана дорога, але йти

Нелегко тим, хто кола в Миї миє,

Бо ти – не місто, сива Коломиє,

А тільки згусток болю й гіркоти.


САМОТНІЙ ЛОСЬ НА ОБОЛОНІ


Досвітня балада

Світлій пам’яті Ігоря Римарука

Зоря єдина у вікні, як скалка в оці,

Єдиноріг – її отець та охоронець,

Спіткається собі на кожнім кроці,

Немов король Галичини, та без корони…

Видіння досвітку, віддалене у часі,

Але безмовно із Петрівки у затоку

Пірнає темна тінь у чорній рясі,

Ковтаючи зорівну яснооку.


Вода ще темна, з мітами острогів,

Дніпро ще спить, йому ще не до лету,

Аж раптом тупотіння! Дикі ноги

Прирічною несуть когось у Лету.

- Це хто? – зухвало світять гральні автомати, –

Іди до нас! Пограєшся з судьбою,

Утроби, що покликані ламати

Безвольні душі, стали до двобою.


На Оболоні лунко гупають копита,

Вологі ратиці асфальт досвітній будять

І б’ється тиша – чарка недопита,

А при вікні поет, неначе Будда.

Човни носи здивовано здіймають,

Голодним оком дивляться на води

І тихне тупіт втомлено помалу,

Мов розкладаються у душах вуглеводи.


- Це – лось, це ж  – лось, а може, і лосиця,

Пливе затокою, легка і безборонна, –

Світлішають смутні безликі лиця. –

Над водами вінок його корони.

А плине ж як, неначе бог той Будда,

Що при вікні до сонця припалив цигарку,

Дніпрова гладь буксусно пишногруда,

Аж час умер у сонячнім д з и г а р к у.


…І переплив, на берег гордо вийшов,

Стікають води знехотя по тілу,

Іде в луги, отак немов на Вишгород,

Щасливе листя аж залопотіло,

Торкаючись його грудей, корони,

Висушуючи крапельки небавом,

В очах – не страх, а болість безборонна:

Не втратити г о р д л и в і с т ь і поставу!


Ізгоєм лиш не стати б і не зійти на тління,

Якщо вже навіть час причаєно чатує,

Зриваючи усе до генів, до коріння,

І друг отрутою щоденною частує.

Ти промовляєш: доки музика не згасла

Хоч сам не віриш, просто розумієш,

Що спорожніли літ скажених ясла,

І б’єш копитами, летиш і болем сієш.


Куди, самітнику, з Петрівки, з Оболоні,

Де Будда-бог, човни на Борисфені,

Такі ж, як ти, досвітньо-безборонні

І самотинні, і непримиренні?..

Невже – в Поділля – ранню Палестину,

Де можна все  і з з а н о в а  почати?

…Перелетиш, потрафиш на хрестини,

Хрест навхрест – віра і зневіра, як в дитини,

Де Львів чекає і старий Личаків…


***

Іржаве полум’я беріз

Повільно-лячно догорає,

На ньому вітер смутно грає

І гірко, болісно до сліз,

Що тане цей короткий день,

За ним – іще коротші плинуть,

Зроби собі бодай світлину,

Як  д е н ь  і д е  і н і ч  і д е,

І гасне полум’я беріз,

Гілля неначе обгоріло,

Отак згорає грішне тіло,

Але навіщо, Боже, сліз,

Якщо зігрів ти дивну мить,

Де вітер, день і ця світлина,

І мить така тремка й не плинна,

Що тільки радістю щемить.


***

Напевно, колись я тебе і забуду,

Це трапиться, звісно, в незрячому сні,

Зі серця спроваджу найтяжчу огуду,

Та легше не стане від цього мені.


Я в осені очі позичу, а крила

Украду в чиєїсь чужої весни,

Яка мені муки поденні творила,

Та потай благав я: не промини.


Якби ти дослухалась, ти ж і не чула,

А просто у ніч темнооку пішла…

Але ж не згадала мене й не спімнула,

Лиш кинула в серце дві пригоршні скла.


Я дякую, Боже, за ці насолоди,

Бо що там свербивус, і терен, і глід.

І прірви найглибші – застояні води,

А найтепліший – до берега лід.


Зима вже небавом. Її перебуду,

Хоч якби сніги посинілі мели…

Напевно, колись я тебе і забуду,

Та тільки коли?


***

Гори вночі маліють, стають навколішки,

з їхніх тіл зникають смереки і буки,

а  терен і шипшина вбирають у себе колючки,

лагіднішають, випрозорюються водою

і течуть за край ночі, де гори

перестають бути горами.

тоді їх можна пригорнути,

як тіло коханої,

яка ще не виїхала за кордон.


Боже, як порожньо середночі,

як руйнує мене вседоступність земна,

як зриває фіранку з вікна, за яким

немає ні гір, ні коханої,

тільки безодня і морок,

заціпеніння і прах.


Тоді ти стаєш навколішки, молишся

до гір і коханої, яка ще нікуди не виїхала,

тільки вийшла до сусідньої кімнати

помолитися за тебе, щоби не збожеволів,

коли дізнаєшся, що в гори

ніколи не повернеться день,

а вона виїде за кордон.


Певно, так треба! Боже, але кому:

ні Тобі, ні йому, ні мені, тільки їй,

аби не загубитися в горах,

до яких не повернеться день,

і поїхати за кордон,

та  цього я не знатиму, бо вкриюся

теплою сніговою лавиною,

коли безнадійно шукатиму кохану…


ХОРОНИЛИ СОНЯШНИК…

Світлій пам”яті Петра Яковенка

…Хоронили соняшник розквітлий

Споза ночі, у кінці зими.

Клали в домовину грудку світла,

Плакали підсніжники за ним.


Зодягали сонях в вишиванку,

І лягала пісня на вуста

На узбіччі темнім, на світанку:

Гиля, гиля, гусоньки, на став…

А Синиця, що в тепленькій жмені

Жити не хотіла, хоч заплач,

Тільки – в небі із твоїм найменням,

Де налитий літеплом калач,


З куманцем, калиною тремкою,

З маминим досвітнім рушничком

Соняшник затерплою рукою

Нас виводить з теміні ікон.


Красно так, по світлому танцюють

Пролісок малий, Петрів батіг

І ніхто не відає й не чує,

Як цей сонях лихо переміг,


Перейшов студені перелоги,

З перламутру сіючи зерном,

Даючи і немічним, й убогим,

Як причастя, Господа вино.


Хоронили соняшник… Не знали

Півники, кручені паничі,

Що взяли його останні мальви

Й понесли  до раю на плечі.


*      *     *

Овечі сльози у траві

Розсипав дощик ненароком,

А сам пішов неквапним кроком

Кудись у хащі лугові;

Лишив тебе на самоті

Збирати сльозенята в жмені,

Але смагляво-золоті

Од перших доторків студені,

Тремтіли груди, і вода

Лизала їх солону спрагу,

І я тихенько закрадавсь,

Як дощ, бо мав уже одвагу…

А Черемош черемхи цвіт

Переполіскував на броді,

В очах горів зухвалий глід,

І ти благала: “Годі, годі…”

Але губилися слова,

Як сльози струшені овечі,

І лоскотала нас трава

У груди й плечі.


ПЛАЧ ПО ЧОРНОМУ КОНЕВІ

Фрагменти поеми

Тарасові Мельничуку

У подобі коня ачи спритного звіра,

Чи орла-трударя у подобі

Не прийшов, а явився з безвір’я,

Спокушений ще лиш у лоні–утробі,

Чоловікоподібним посланцем од неба,

У якому забракло і місця, і волі,

Мов була таки справді у цьому найважча принука,

Ачи виклик земній непоборній сваволі…


Не конем, не орлом – чоловіком,

Тільки згодом ледь-ледь ще й подібним на Бога,

Ти навчився давати спокуту найтяжчим калікам,

Не вклонятись принишкло нікому у ноги;

Грав на кобзі, де струни з колючого дроту,

Що встрявав тобі глибоко в кожну клітину,

Щоб ти краще витягував з горла скривавлену ноту,

Так, немов повивав свою власну єдину дитину…


Але був ти й конем, і орлом, й неприкаяним звіром,

Утікав у ліси від людей, здичавілих вівчарок,

Бракло в ясних очах непобожної віри,

Зупинявся на мить предковічний дзигарок;

Отоді ти літав, шаленів і впивався росою,

Гучно бив копитом, аж термтіли на Мальцево трави,

Небеса розпускали дрантиву свою парасолю,

Та втікав ти від них, як поет утіка від неслави;

Гуркотіли вони і шмагали огонь-батогами,

Заганяли у гражди, та в страх не уміли загнати,

Заклинали своїми пісними земними богами

І руки вмивали безлико-пристойні пілати…


…Прокидався дзигарок. Верталася тяма небесна,

І подоба верталась таки чоловіча,

Недоторкано-світла, пречисто-пречесна

Й дивилася Богові ясно у вічі,

Але не молилася,тільки питала: “Навіщо

Одному оцієї одкупної ноші до ночі,

Якщо не зумів ти дожити провіщо,

А тільки даремно сусідські отави столочив…”

Ви можете проглядати коментарі, підписавшись на RSS 2.0. Ви можете написати коментар, або зробити трекбек зі свого сайту.
Залишити коментар

XHTML: Ви можете використовувати теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>