Стадник Роман Ігорович народився 26 вересня 1983 року в місті Чернівці.  З 1990 по 2001 роки навчався в ЗОШ №24 ім. Ольги Юліанівни Кобилянської. Ще в школі почав писати вірші, друкувався в шкільних альманахах. Як молодий поет дебютував на сторінках «Буковинського журналу». Навчався в ЧНУ на інженерно-технічному факультеті. За цей час брав участь у поетичних слемах та перформансах. Учасник наради молодих літераторів в Ірпіні. На початку 2010 року світ побачила збірка поезій «Рентгенограма» (з електронним варіантом книги можна ознайомитися тут: http://romanstadnyk.org.ua/). Займає посаду заступника директора чернівецького обласного центру історичних, культурних і літературних досліджень «Георга Фрунзе» при обласному товаристві «Голгофа».

Палімпсест

«И все что было,

не смыть ни водкой, ни мылом»

Крематорій

Шкребу свою душу милом,
Стираю нашарування,
І рию запухлим рилом,
Мов їсть мене рима остання.

І кручуся, знов не заснути,
Прокинутись теж неможливо,
Все так би і мало бути,
Хоча це тепер не важливо

І хочеться щось змінити,
І хочеться дати раду,
Радіти, ридати, жити,
Бриніти мов сталь прикладу,

Боротися з тим хто проти,
Брататися з тим хто за,
В акорди вплітати ноти,
А в рельси вплести вокзал.

Стрибати без парашуту
В обійми твої вологі,
Немов пілігрим без маршруту
Виводити власні дороги.

А поки що хвойним милом,
У душі полощу душу,
Бо сильно припала пилом,
Тому і помити мушу.

І.Б.Т.

Трава скобоче леза твоїх струн,
Слова ростуть грибами між дощів,
Старий мольфар – обізнаний чаклун
Закутаний тенетами плащів.

А ти бредеш стежинами доріг
Крізь вічну мерзлоту холодної війни,
Акорд торпедний знов на душу ліг,
Зашифрувавши синє небо в твої сни,

І як завжди в ночі бракує тем,
Бракує літер, подихів, думок,
Красивих фраз, небачених дилем,
Але все більше пива й цигарок,

І пальці краються об струни і траву,
І хлюпа кров в цей божевільний натюрморт…
Старий мольфар промовив: «Я живу!»
І приструнив фінальний свій акорд.

Ранковий чай

Ранковий чай – єдина терапія,
Коли ти в цьому просторі один,
Минула ніч, мов дорога повія,
Дала тобі лиш декілька годин,

І ранок знов бере тебе за плечі
Прозорим сяйвом із забитого вікна,
І мова вже не йде про форму втечі,
Всі форми тут здаються недоречні,
Крім форми з міліцейського сукна.

Ранковий чай – єдина терапія,
Ранковий дим осінніх сигарет,
Померзлих душ дешева бакалія
І снів твоїх невипитих шербет.

Марія

В вікні твоїх розширених зіниць
Щезають океани і міста
Ти як реінкарнація Христа
Лежиш серед кімнати горілиць

Зелений чай уже тебе не гріє
Холодні руки і гаряча ванна
Я знаю що тебе зовуть Марія
Але у сні ти звеш себе Хуана

*    *    *

Примарні актори збирають розгублений попіл,
Дим і туман, за вікном розгулялись оказії,
Кожного ранку я – знову у новій Европі,
Кожного вечора – перса цілую ув Азії.

Кожного дня у покинутій Богом провінції,
Хтось замість мене поспішно іде на роботу,
Кожної ночі він плаче в обіймах міліції,
А засинає в обіймах підземного гроту.

Принаймні актори збирають розгублений попіл,
Наперекір усім тим хто тут сіє оказії.
Я розтинаюсь навпіл, щоби жити в Европі,
І кожного вечора спати лягати ув Азії.

Ірпінський етюд

Вже відійшов осінній падолист,
Уже дерева листям відшуміли,
І час немов афганський терорист,
Готує нам сибірку білу-білу.

Вже відійшла твоя депресія німа,
Як зуб гнилий, вона переболіла,
І вже стара розпусниця зима,
Підносить нам своє кристальне тіло,

І ми тепер загублені в снігах,
Шукаємо відраду і розраду,
П’ємо портвейн на голих берегах
Цього напіврозваленого саду.

*    *    *

Вона так любила мої коліна,
Сиділа на них, дивилася хмари,
Волосся її мов небесна мівіна,
Чи струни розбитої мною гітари.

І день догорав у старій попільничці,
І хмари щезали мов плями пігментні,
А ми цілувались в старій електричці,
І ніч проводили на голім цементі.

Ця ніч нам давала години покою,
А день видирав з нас важкі легені,
Щоб ми гартувалися спиртом й водою,
І їли свої привокзальні пельмені.

У кожного були свої перспективи,
І напрямки руху відверто різні,
ЇЇ поцілунки на смак кропиви,
А шрами мої, як дороги залізні.