05 Кві 2012 Кобилянська О. Огрівай сонце… (рецензія)

“Зустріч” століть, або Відкриваючи “невідому Ольгу Кобилянську”

Кобилянська Ольга. Огрівай, сонце…Збірка малої прози; укр. та нім. мовами / Ольга Кобилянська; упорядкув., вступ. ст. та прим. Я. Б. Мельничук; пер. нім. Н. П. Щербань. – Чернівці: Букрек, 2011. – 400 с.

Багато сьогодні говоримо й пишемо про парадокси національного культурного буття, дивуючись очевидним речам та намагаючись відшукати коріння чи витоки тих дивних “неспівпадань” і “непорозумінь” із минулим, котре не дає можливості рухатися далі, втримуючи нас невидимими ниточками духовного обов’язку, певних сумнівів, здатних вирости згодом у безпам’ятство, пасивність і байдужість, якщо не оглянемося, не вглибимося, не перечитаємо, власне, себе самих. Бо ми – в нашій історії, а історія – в нас. Розірвавши цей зв’язок, утрапимо в пастку, вибиратися з якої доведеться ціною втрати своїх духовних оперть, формованих досвідом попередніх поколінь. Оглядатися назад – це не здійснення кардинально протилежного до того, що означає “рух” уперед, оглядатися назад – це насамперед живитися тим, що вже знайдено, відкриваючи по-новому надбаний досвід. Наведені міркування можна сприймати й розуміти по-різному – в широкому сенсі й надто вузько. Головне полягає в тому, щоби не піддатися ілюзії – надто інерційній, бо широко сьогодні апробованій, – ілюзії , котра полягає в пошукові нових можливостей репрезентації та самовираження за рахунок нівелювання й знецінення іманентних національній культурі вартісних первнів. І часом подібне спостерігаємо навіть тоді, коли, здавалось би, ті “голоси” з минулого, на які ми покликані відгукуватися і в які мали б вслухатися, розкривають перед нами “карти” майбутньої долі, нові буттєві смисли, ще й не вповні осягнені нами як тими, хто подолав хронологічний рубіж віків. Ігнорування цих “голосів” – то віднаходження “тупика”, вслухання – навпаки – вихід на перехрестя, де відбувається “зустріч” століть. Саме такою метафорою хотілось би увиразнити це “зіткнення” вже за межею нового fin de siècle, коли митці минулого розкриваються в сучасності навіть не те, що по-іншому, а набагато природніше, органічніше, вони пропонують своє – з-поза меж минулого віку – бачення нашого непростого сьогодення, в котрому губимося й не можемо дати собі раду, з котрого “випадаємо” остаточно, бо занадто багато нами втрачено й проігноровано.

Своєрідну “зустріч” століть констатуємо й тоді, коли говоримо про творчість письменниці Ольги Кобилянської (1863 – 1942), однієї з найбільш репрезентативних постатей не тільки Буковини, а й національної літератури загалом. Саме в ці березневі дні 70 років тому відійшла у вічність її душа. Але полишений нею для нас духовний спадок не перестає дивувати, вражати й захоплювати. Та все ж, незважаючи на зусилля відомих літературознавців ХХ століття Олега Бабишкіна, завдяки якому в 1956 році побачило світ тритомне видання творів письменниці, Федора Погребенника, упорядника найповнішого на сьогодні п’ятитомника, що з’явився в 1962-1963 рр., багатьох інших дослідників, ранні твори Ольги Кобилянської залишаються невідомими сучасному читачеві. Те саме донедавна можна було сказати й про чималий доробок останнього періоду її творчості. Кажу “донедавна”, бо коли в 2006 році у Видавничому домі “Букрек” побачила світ монографічна праця чернівецької дослідниці Ярослави Мельничук “На вечірньому прузі: Ольга Кобилянська в останній період творчості (від 1914 р.)” (в її основу покладено дисертаційне дослідження, успішно захищене у Львівському національному університеті імені Івана Франка в 2002 році), то стало очевидним: таки багато чого зі спадщини Ольги Кобилянської не відкрито, не прочитано. Зрештою, не проревізовано. Оскільки лише завдяки наполегливим зусиллям Ярослави Мельничук було аргументовано доведено неавтентичність публіцистики 1940-1941 років, приписуваній Ользі Кобилянській. І хоча подібні думки й висловлювалися окремими дослідниками творчості буковинської авторки, зокрема – діаспорними (наприклад, Лукою Луцівим), важливо було це підтвердити, спираючись на надійні й об’єктивні джерела. Послуговуючись здобутками літературної евристики, Ярослава Мельничук детально проаналізувала 40 публікацій у пресі, переконливо довівши “містифікацію авторства” письменниці, за винятком спогаду “Дещо з моїх споминів про М.М.Коцюбинського” (1941) (як зазначає дослідниця, “єдиного, справжність якого підтверджується автографом”). Саме в згаданій монографічній праці детально проаналізовано малу прозу останнього періоду творчості Ольги Кобилянської та з’ясовано особливості “романного мислення” авторки “Апостола черні”.

Тож якщо говорити про цю “зустріч” з Ольгою Кобилянською поза межею нового fin de siècle, то вона має характер знакової. У передмові до книжки відомий український літературознавець Іван Денисюк зазначив: “Ярослава Мельничук вводить у науковий обіг тринадцять публіцистичних та п’ятнадцять художніх творів Кобилянської, яких не включали до посмертних видань письменниці. У книжці використано також майже півтораста неопублікованих листів письменниці з Буковини. Разом з тим Ярослава Мельничук поєднує увагу до фактажу з хистом аналізу поетики художнього тексту, з глибинним зондажем у різні його поетикальні рівні, як хоч би у таких складних творах, як роман “Апостол черні”, як “Лісова мати” та деякі інші забуті новели, яких взагалі ніхто ще не інтерпретував”. Не випадково наводжу це висловлювання авторитетного вченого, оскільки воно “оголює” одну з важливих проблем нашого культурного сьогочасся – не інтерпретується, не обговорюється, не згадується багато що з нашої національної духовної спадщини головно через одне й те саме – ми не знаємо цих скарбів, не відкриваємо ті так звані “білі плями”, обмежившись поверненням переважно лише імен тих, хто потрапив під тиск репресій радянського часу. Коли ж мова заходить про класиків, чиї твори входили до шкільних програм і продовжують вивчатися в школі сьогодні, то тут начебто все зрозуміло й “на місці”. Але чи так насправді? Нова книжка белетристики Ольги Кобилянської “Огрівай, сонце…: Збірка малої прози”, що побачила світ наприкінці 2011 р. у Видавничому домі “Букрек”, спростовує це й дає відповідь на подібні запитання. Не випадково свою передмову до цього видання Ярослава Мельничук, упорядниця, авторка вступної статті та приміток, озаглавила “Невідома Ольга Кобилянська”. Мета, яку поставила перед собою дослідниця, суголосна з тією, що задекларована в згадуваній монографії, – на прикладі лише одного – останнього – періоду творчості Ольги Кобилянської відкрити перед читачем цілісну творчу особистість авторки “Апостола черні” (показово, що у творчих задумах Ярослави Мельничук – здійснити перевидання й цього найбільшого епічного твору Ольги Кобилянської, оскільки він став раритетом, бо два попередні видання, що побачили світ уже за незалежності України, не задовольняють читацького попиту).

Сторінки: 1 2
Ви можете проглядати коментарі, підписавшись на RSS 2.0. Ви можете написати коментар, або зробити трекбек зі свого сайту.
Залишити коментар

XHTML: Ви можете використовувати теги: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>