Спочатку слід окреслити предмет нашої розмови. У «Сучасному словнику іншомовних слів» (Харків, 2008) авторства Оксани Семотюк термін «сакральний» має таке морфологічне гніздо: сакралізація, сакральний, сакрамент, сакраментальний, сакристія. В основі цих лексем лежить латинський корінь sacrum – святиня. Сакральний – це священний, який стосується релігійного культу і ритуалу; обрядовий [5, с. 513].Термін «Сакральний» пояснено ширше у «Літературознавчій енциклопедії» Юрія Коваліва (Київ, 2007) як недоторканний, священний властивий релігійній моделі світосприйняття, наявний у текстах Рігведи, Святого письма тощо. Поняття стосується також мистецтва, твори якого набувають глибокого духовного змісту [3, с. 364].
Власне до Святого Письма О. Кобилянська ставилася з особливим пієтетом. На запитання анкети журналу «Світ» (Львів) у числі першому за 1929 рік було опубліковано, поряд із відповіддю О. Кобилянської, судження Андрія Чайковського, Василя Стефаника, Василя Пачовського, Федора Малицького, Івана Май-Дніпровського.
Саме наша письменниця наголосила: «Якби мені довелося сидіти необмежений час в тюрмі, й дозволено туди забрати три книжки з собою, я забрала би: Євангелія, бо воно одиноке дає людській душі, у якому стані не була би, розраду й рівновагу […]»[1, с. 305].
Не тільки чотири Євангелія, тобто канонічні від Матвія, Луки, Марка та Іоанна, які входять до складу Біблії, а й уся Біблія викликала в письменниці незмінний інтерес: «святі книги мені дуже подобаються, і я находжу в них далеко більше перел, чим в новій літературі […]»[2, т. 5, с. 526].
Багато доброго у ставленні до сфери сакрального в Ольги було від матері Марії з Вернерів, «тієї святої Анни», за словами Лесі Українки. Перераховуючи складові духовного віна, що його отримала мати, О. Кобилянська поряд із знаннями про господарство, шиття, читання виділяє «знання Святого письма». І в автобіографії «Про себе саму» (1921) знаходить для матері епітети, навіяні Біблією: «Скільки безграничної доброти, біблійної лагідності, жіночої ніжності мала вона в собі.» [2, т. 5, с. 228]. Далі наша авторка змальовує сценку-спогад із днів дитинства, коли мати в неділю, у сховку від дітей творила особисту, потаємну молитву. І ніхто з дітей в такий сакраментальний момент не смів потривожити матір, яка не випускала з рук молитовника.
Досить категоричною була О. Кобилянська щодо релігійності матері: «Мати моя не була побожною … в звичайнім значенні слова. Її бачили лиш рідко в церкві з дітками (по більшій часті – з нами двома дівчатками), [мова йде про двох доньок – Ольгу та Євгенію. – Я. М.] вона не мала на те часу» [2, т. 5, с. 229].
Натомість можемо тільки уявити, якою щирою, сердечною і благоговійною була та самотня мольба матері Марії – доброго ангела родини Кобилянських, яка, полюбивши чоловіка Юліана, без вагань вволила його прохання і перейшла з римо-католицької в греко-католицьку віру. Цей крок сприяв утворенню «чисто української хати» [тут в розумінні – родини. – Я. М.], для якої матір була справді святою.
Не можна знехтувати свідченням з вище цитованої автобіографії – визнанням неоціненної ролі матері, «вдачі котрої я чи не все своє єство завдячую» [2, т.5, с. 229]. – писала Ольга Юліанівна.
Власне, ставлення до релігії в самої Ольги було подібним до материного, як свідчить її лист до Осипа Маковея від 28 квітня 1899 року: «Хоть я потрохи безбожна [підкр. наше – Я. М.], але дечого я дуже строго притримуюся, отсі прастарі свята – Великодні і Різдвяні – я люблю і дуже їх респектую [тобто поважаю. – Я. М.]. В них мене все якийсь патріархальний настрій обгортає – і я би рада, щоби тогди всі були щасливі, розуміється, кожний на свій лад – і задоволені» [2, т. 5, с. 404-405].
До слова, в останньому романі О. Кобилянської «Апостол черні» дуже яскраво виявилось замилування авторки Різдвом, святкування якого тричі змальовано як об`єднуючий фактор в родині Цезаревичів. Тут згадуються всі його чарівні, казкові, приємні з дитинства атрибути: прикрашена ялинка, святковий стіл, подарунки, очікувані сюрпризи – символіка родинного благополуччя і непідробного щастя.
Загалом, чи не найбільше сакральної відвертості знаходимо у листах до Осипа Маковея, якому 3 січня 1903 року авторка надіслала «Лист від апостола Іоанна до корінфійців» із проханням тримати його коло себе, мати як амулет. Йому ж, своєму єдиному коханню, О. Кобилянська сповідається: «Я є побожна, пане Маковею, але не на манер Костецького [мова йде про чернівецького священика. – Я. М.]» [2, т. 5, с. 526]. Через читання книги про науку Божу О. Кобилянська самовдосконалювалася, виробивши «свою філософію про релігію, і мені з нею добре. Але цілі передполудня в церкві пересиджувати я не буду і не хочу. Се було би з моєї сторони велике фарисейство, і воно мені противне» [2, т. 5, с. 527]. Як на нашу думку, це справді признання чесне, це чесність перед собою, а, значить, і перед Богом.
Зрештою, релігійність О. Кобилянської була, як і вся натура, дуже глибока, захищена від чужого втручання, така потаємна, що прагне і вимагає захисту, як бачимо з епістолярного запису від 21 квітня 1899 року до О. Маковея: «Се правда, що я тут [у Чернівцях. – Я. М.] не ходжу до церкви, але як я на силі – я ходжу. Я не можу з великою публікою враз молитися» [2, т. 5, с. 400]. Може та внутрішня молитва і стремління до потаємності від матері – «святої» Марії?..
Адже до В. Стефаника 31 серпня 1899 року О. Кобилянська писала про власні враження від подорожі до Гадяча, Києва, та й загалом від Наддніпрянської України, її степового обширу так: «Почуваю себе не раз як без опіки. Се, певно, тому, що я зросла в горах і все звикла вгору до чого-то молитися» [2, т. 5, с. 425].
Тут лексема «молитися» сприймається багатозначно: і звертатися поглядом до гірських вершин, і посилати у це найвище небо помисли, молитви, які, віриться,будуть почуті Богом якнайкраще.
Велике значення у становленні релігійності письменниці мало живе спілкування із священиками. Дуже вдячно О. Кобилянська згадувала Миколу Устияновича «пароха-письменника», що був «достойний білоголовий поет Николай, на котрого ззиралися ми, діти, а за нами й його парафіяни, мов на святого. Ніколи я не бачила в свому дальшому житті, нічого кращого, такого, що подобало майже на святого, поважнішого, достойнішого, як того чоловіка, що й досі стоїть у моїй душі як ідеал духовного отця…» [2, т. 5, с. 230]. Близька знайомість єднала О. Кобилянську з отцем Гелюхом із Заболотова (нині – селище Івано-Франківської області), в якого гостювалося. Часто бувала письменниця на відпочинку у Молодятині (нині – село Коломийського району Івано-Франківської області) в отця Костянтина Балицького, з яким зав`язалось дружнє листування у 1927–1938 роках. Власне, як науково довів Василь Селезінка, саме К. Балицький був одним із прообразів отця Захарія в романі «Апостол черні» [див. 4].
Думається, студіювання сакральних книг, взаємодія зі священиками, відвідування чернівецької греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, прихожанкою якої була Ольга Кобилянська, все це посприяло виразності позитивного образу отця Захарія – священика, істинного патріота, відданого Україні й українцям.
Ярослава МЕЛЬНИЧУК
Література
- Кобилянська Ольга. Огрівай, сонце …: Збірка малої прози; укр. та нім. мовами / Ольга Кобилянська ; упорядкув., вступ. ст. та прим. Я. Б. Мельничук; пер. нім. Н. П. Щербань. – Чернівці : Букрек, 2011. – 400 с.
- Кобилянська О. Твори : В 5 т. – Т. 5. – К. : Держхудлітвидав України, 1963. – 767 с.
- Літературознавча енциклопедія : У 2 т. – Т. 2 / Авт.-укл. Ю. І. Ковалів. – К. : ВЦ «Академія», 2007. – 624 с. (Енциклопедія ерудита).
- Селезінка Василь. Один з прообразів Захарія в романі Ольги Кобилянської «Апостол черні» // Науковий вісник Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича : зб. наук. праць / Наук. ред. Бунчук Б. І. – Чернівці : Рута, 2011. – Вип. : 545-546 : Слов`янська філологія. – С. 115-116,
- Семотюк О. П. Сучасний словник іншомовних слів. – 2-ге вид., доп. – Х. : Веста : Ранок, 2008. – 688 с.
