Ельпідефор Панчук – поціновувач Ольги Кобилянської

Особливо вартісними, на наш погляд, є свідчення очевидців, людей, що серцем доторкнулися до великої постаті Ольги Кобилянської. Таким спостережливим очевидцем, дбайливим збирачем найдрібніших штрихів, багатолітнім музейником був Ельпідефор Матвійович Панчук  (15.06.1894-30.06.1981). Народжений у селі Мамаївці на Кіцманщині, у багатодітній незаможній селянській сім’ї, хлопець отримав від священика таке ж рідкісне ім’я, подібно героїія Івана Нечуя-Левицького Нимидорі-Минодорі з повісті «Микола Джеря».  Як трактують словники, ім’я Ельпідефор грецького походження й означає «носій надії» подібно тому, як Христофор – «хрестоносець». Батьки хотіли назвати його Іллею, але панотець вибрав більш канонічне ім’я і вирішив наректи Ельпідефором.Чимало гумористичних ситуацій через це виникало, адже в родині його називали його по-різному. Як згадував сам Панчук, Ольга Кобилянська величала його «Піпідефор».

Небесні сили подарували йому не тільки винятково незвичне, рідкісне ім’я, а й виняткову долю. Хоч і дуже важко було батькам забезпечувати дітей, проте обдарований хлопець здобув освіту: спочатку закінчив народну школу (1907 р.), а потім Чернівецьку гімназію (1915 р.). Із розділу «Книга мого життя» читаємо про те, як босоногому гімназистові купили на виріст черевики і «гупав я тими черевиками по коридорах четвертої Чернівецької гімназії вісім років» […]. Пригадую старших своїх колег. Серед них поет Володимир Кобилянський і Дмитро Загул» [2, с.38].

Щоправда, тут вкралася помилка, бо у «шкільному 1896/97 навчальному році у Чернівцях була відкрита гімназія, але не українська, а друга німецька з паралельними українськими класами» [2, с.4]. і лише після встановлення румунської влади цей заклад почали іменувати Чернівецьким ліцеєм №4. Виходить, що Е. Панчук навчався у другій Чернівецькій гімназії, де професорами були Володимир Кміцикевич , Іван Дощівник, Антін Клим, Юліан Кобилянський – старший брат нашої письменниці, про якого пізніше спогадував мемуарист.

Прикметно, що успішними гімназистами були громадський діяч Іван Василашко і, в майбутньому, українська письменниця, авторка чудових повістей про гімназійну молодь і загалом духовне життя Чернівців – Ірина Вільде (Дарина Макогон) (1907 – 1982). А Іван Андрич, який навчався в гімназії з 1906 по 1914 рр., спогадував: «Разом зі мною вчились Іван Василашко, Кость Радиш, Ельпідефор Панчук – батько професорів Олега та Ігоря Панчуків […].  Пам’ятаю, що історію нам викладав професор Мирон Кордуба, латину – Іван Прийма, а Іван Дощівник вчив нас німецької мови. Розумні та інтелігентні то були люди. Гімназисти любили їх і до них тягнулися» [2, с.17].

У 1915 – 1918 роках майбутній вчений перебував в австрійській армії. За свідченням Олега Панчука, сина Ельпідефора Матвійовича; «батько був молодшим лейтенантом австрійської армії, потім пішов до петлюрівської армії, пройшов румунський концтабір у Трансільванії» (з інтерв’ю Ю.Боднарюк) [1, с.18].

Попри життєві перепони, Е.Панчук став високоосвіченою людиною. У 1921 році він вступив до Чернівецького університету на філософсько-філологічний факультет  (спеціальність – «викладач історії та старослов’янської мови»).

«Серед випускників 1925р. був уродженець с. Мамаївці доктор філософії, літературознавець Ельпідефор Панчук (1894-1981). До війни він працював в університеті, після війни – в літературно-меморіальному музеї О. Кобилянської», – читаємо в історії Чернівецького університету [10, с.91]. Після закінчення навчання, Е. Панчук працював молодшим бібліотекарем у бібліотеці Чернівецького університету, а у 1940 – 1941рр. був директором бібліотеки, паралельно трудився в архіві.

Так склалося, що близько тридцяти років – з 1 лютого 1944 року і аж до 15 жовтня 1972 року Е. Панчук був науковим співробітником Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської. Власне його доля ще з 1925 року біла тісно пов’язана з родиною Кобилянських, після одруження з Оленою-Галюсею, племінницею, письменниці, донькою її брата, яка була прийомною її донькою. У сім’ї Панчуків народилося двоє синів – Ігор (1926 – 1972) та Олег (народився 1932р.), обидва – хіміки за фахом.

Коли у 1944 році, невдовзі по смерті Ольги Кобилянської, за ініціативою Дмитра Косарика організовувався музей  письменниці, до роботи активно залучили близьких: прийомну дочку і зятя Панчуків. Адже сам музей влаштовували у кількох кімнатах дому, де жила сім’я. У великій нагоді стали знання Ельпідефора Матвійовича, який протягом призахідного етапу життя О.Кобилянської виконував функції її секретаря, літературного помічника. Більше того, ця людина володіла багатьма мовами, особливо німецькою (і також готичним її шрифтом) і румунською, а також польською. Тобто кращого перекладача, редактора, збирача й упорядника фондів новоствореного музею та ще й близького родича, обізнаного з усією життєтворчістю письменниці, – відшукати було неможливо. І тому Е. Панчук став правою рукою першого директора ЧЛММК  – Олени Кононівни Коваленко (1919 – 1983), яка приїхала з Києва.

Для нього – корінного буковинця, інтелектуала, людини із справжніми моральними пріоритетами, істинного інтелігента, навіть з обличчя якого світилась висока духовність і порядність, – це було 30 років сродної праці, відповідної нахилам і здібностям. Очевидно, педантична натура і задатки скрупульозності  в роботі бібліотекаря й архівіста, примножились у нових іпостасях Е.Панчука. адже він став публіцистом, мемуаристом, і навіть автором ліричного романного слова про письменницю.

Першими спробами наукового осмислення великої постаті були виступи у пресі, найчастіше в обласній газеті  «Радянська Буковина», а також у журналі «Жовтень». Чисельно це 20 різновекторних, різнопланових статей, теми яких іноді дублювалися.

Одразу впадає у вічі, що публіцистика Е.Панчука не була суто присвячена певним датам, не вшановувала О.Кобилянську, тільки планово і спеціально зі святкової нагоди, як, приміром, у О.Коваленко.

Якщо покласифікувати, то основними були такі аспекти:

1). О.Кобилянська у взаєминах із діячами (Тарас Шевченко, Леся Українка, Микола Лисенко, Августа Кохановська, Осип Маковей та ін.):
– «Дружба письменниць: Уривки з листів Лесі Українки до О.Кобилянської (Радянська Буковина, 1946, 26 лют.);
–  «З альбома О.Кобилянської» (Радянська Буковина, 1961, 10 берез.).
– «Зустріч О.Кобилянської з М.Лисенком» (Радянська Буковина, 1962, 25 берез.);
– «Велика любов орлиці» (Радянська Буковина , 1967, 23 серп.);
– «Посестри (Про дружбу О.Кобилянської та А.Кохановської)» (Радянська Буковина, 1968, 11 верес.);

2). Розвідки літературознавчого характеру, що проливають світло на історію появи тих чи інших творів нашої авторки. Особлива значимість цих статей у першовідкриттях, зроблених Е.Панчуком:
– «Ранні твори О.Кобилянської» (Радянська Буковина, 1946, 22 берез.);
– «Материнське сердце» (Відображення життя дітей сільської бідноти в творах О.Кобилянської) (Жовтень, 1963, 2/11);
– «Трагедія в Рідківцях  (Історія написання новели «Вовчиха»)» (Радянська Буковина, 1964, 18 верес.) та ін.

3). Статті про міжнаціональні контакти  (з чехами, словенцями, австрійцями, німцями та ін.):
– «Чеські гості в музеї О.Кобилянської» (Радянська Буковина, 1964, 26 черв.);
– «Животворні зв’язки» (у співавторстві з Ничипором Томашуком) (Радянська Буковина, 1966, 15 січня).

4). Особливе місце у пресових виступах займають першопублікації, оприлюднення невідомих, рідкісних, музейних матеріалів, зокрема: у  «Радянській Буковині» за 14 вересня 1963 року було надруковано текст непроголошеної промови О. Кобилянської на вечорі, присвяченому 40-річчю її літературної діяльності .

Прикметною і вельми привабливою рисою статей Е.Панчука є легкість викладу, читабельність і несподівані ліричні відступи, де автор подає власні судження, розмисли, дотичні до теми. Приміром, пишучи про допомогу Лесі Українки для Ольги Юліанівни, висновкує:

«Життя ніколи не пливе рівною дорогою і не та людина щаслива, що ніколи не падає, а та, що, впавши, вміє підвестися на ноги […]»[6, с.2]. А розглянувши ранні спроби, дослідник написав цікавий афоризм: «Кажуть, що письменники на старості літ червоніють за свої юнацькі твори. 17-літня письменниця робить виняток в такому твердженні» [7, с.7].

Дивовижною рисою аналізованої нами публіцистики є її науковість, точність, скрупульозність у фактажі в поєднанні з легкістю викладу, неповторним ліризмом оповіді. На той непростий час автор вміло обходив ідеологічні постулати, пишучи незаангажовано, що робить ці речі досі актуальними. Адже як ніхто інший Е.Панчук вмів вибрати такий ракурс у проблемі, що ніким раніше не висвітлювалася. Так, пишучи про Т.Шевченка, він вперше проаналізував німецькомовні переклади ряду його поезій, зроблені О.Кобилянською. Власне, він зумів окрестити напрями у подальших дослідженнях для кобилянськознавців. Приміром, Володимир Оксентійович Вознюк, який прийшов до музею саме на місце Ельпідефора Матвійовича, у 1972 році, обрав для кандидатської дисертації тему про ранню творчість О.Кобилянської. До слова, і сам Е.Панчук працював над кандидатським дослідженням, однак не захистив його.

В амплуа мемуариста наш герой виступив спочатку, готуючи у співавторстві з Ф. Погребенником, О. Коваленко та В. Піскаловою книгу «Ольга Кобилянська в критиці та спогадах» (К., 1963), де було вміщено його «Фрагменти із спогадів про Ольгу Кобилянську», а також мемуари дружини Олени Панчук та їхнього сина Ігоря Панчука. Саме оця «фрагментарність» була натяком на розлогіший  варіант мемуарного жанру, що у більшій мірі вияскравився пізніше (у повісті «Гірська орлиця» та романі – есе «Кобилянська»).

Перо Панчука – мемуариста легке і натхненне, адже «довголітнє знайомство з О. Кобилянською, а також довготривале життя під одним дахом дали мені можливість спостерігати письменницю в її побутовому житті: за працею, на дозвіллі […]»  [5, с.390]. Тому йому можна вірити, як акуратному і точному у збереженні рис до портрета авторки «Землі» і «Битви». Він цитував: «Точність – це одна з ознак культури»,  – дорікала письменниця тим, що не дотримувались обіцянок слова» [5, с.391]. Думається, такі настанови були взяті на озброєння.

У нашій домашній бібліотеці зберігається примірник книги Е. М. Панчука з автографом: «Поклонникові гірської орлиці  Богданові Івановичу Мельничуку  на спогад від автора. Чернівці, 26 січня 1977р.». Сам же Б.Мельничук, виголошуючи надгробну промову в день похоронів Е.Панчука, наголосив: «Значним внеском у вивчення життя і творчості О. Кобилянської стала його книга «Гірська орлиця» (1976), де він виступає не тільки як учений, але й як літератор, наділений тонким художнім чуттям.» [з рукопису, що зберігається в архіві автора – Я. М.].

Першим відгуком – рецензією на книгу, що побачила світ в ужгородському видавництві «Карпати» була газетна стаття журналіста Олександра Масляного «Спогади про Ольгу Кобилянську» у «Радянській Буковині» за 30 грудня 1976 року. Автор зазначив, що з книги Е.Панчука читач дізнається про звички, смаки письменниці, про її доброту, лагідність, безкорисливість. Вона говорила: «життя лише доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим» [4, с.3].

Важливо, що для мемуарів  як жанру, близького до історичної прози, наукової біографії, документально-історичних нарисів є характерним суб’єктивне поцінування автором реалій, неповнота інформації, іноді її однобічне подання [3, с.26].

В аналізованій  книзі  спостерігаємо певні ідеологічні нашарування, зокрема, в описі, «погідного дня» 28 червня 1940 року. Певне тяжіння до адоративного показу приходу радянської влади на Буковину і перебільшення цього факту в долі О.Кобилянської (у розділі «Шанована народами»). Виклад зроблено на підставі приписуваних їй радянофільських статей, що були містифікацією авторства.

Літератор розкриває секрети творчої лабораторії («У селі Димці»), естетичні вподобання, особливості світогляду («Її портрет», «У господів в «Царівни» та ін.), подає розлогий візуальний образ, літературний та життєвий контекст творів. Численні фото, ілюстративні матеріали доречно доповнюють книгу, яка стає в нагоді багатьом читачам, як фахівцям, так і любителям мемуарної літератури.

Думається, що значно вільнішою  у спогадуванні був Епільдефор Матвійович в останні роки свого життя, коли з ним співпрацював філолог і журналіст Анатолій Томків. Як він розповів мені, протягом одного року, а, може, й більшого часу, він приходив до сім’ї Панчуків на вулицю  С. Гулака-Артемовського. Двері відчиняв молодший син Олег, але співрозмовникам ніхто не заважав, і пан Ельпідефор щоразу розповідав за зазначеним планом фрагменти, які А.Томків ретельно занотовував (ніякими диктофонами чи  подібним тоді не користувався). А вдома розшифровував записи, роблячи їх літературне редагування й обробку. Читаючи їх наступного разу, часом викликав сентиментальне зворушення, аж до сліз у сивочолого мемуариста, якому подобались вміло опрацьовані пасажі. Таким чином, поступово вийшло понад кілограм паперів, частина з яких були видрукувані у львівському журналі «Жовтень» (за 1983 рік, №11-12)  вже по смерті Е. Панчука.

Ось історія появи роману-есе «Кобилянська», у передмові до якого Федір Погребенник справедливо наголосив: «Спілкування з Е.Панчуком, який у своїх руках потримав кожен аркуш паперу, що вийшов з-під її пера, добре знав її громадсько-культурне і літературне оточення, її нелегку життєву долю, збагачувало кожного, хто стикався з ним, спонукало до студій над творчістю О. Кобилянської, будило думку» [9, с.37].

Безперечно, розповіді автора роману-есе промовляють до читача, адже чи не вперше маємо біографічні нариси про батьків Юліана та Марію, про дитячі і молоді роки в Південній Буковині, вплив родин Устияновичів, Окуневських, Кохановських на юну Ольгу; докладний аналіз музичних, живописних, загалом мистецьких впливів. На наш погляд, цінним є зроблений вперше розгляд лектури Кобилянських, поставлення крапок над «і» в темах «Бібліотека О. Кобилянської», «Театр і Кобилянська». Важливим є розділ «Від предків до правнуків», де простежено родовід.

Для твору загалом характерне суб’єктивне ставлення автора до того, про що він пише. Від роману – великий обсяг та розповідна манера, від есе – логічність викладу, історико-біографічний характер.

Великим досягненням мемуариста є те, що він зумів передати ауру дому, тонку душевну організацію письменниці, багатство її стилю. Вперше покласифікував ранню творчість і зробив її доступною через переклади з німецької мови.

Власне, величезний пласт роботи було здійснено ним при розпізнаванні тексту, перекладі, складанні приміток до знайдених у 1974 році щоденників юної Ольги. Для цього вже пенсіонер Е.Панчук знову був  запрошений на роботу до музею.

Ще один дотичний факт: у лютому 1986 року Б. Мельничукові довелося написати видавничий відгук на машинопис книги Епідельфора Панчука «Крила орлиці» (340 сторінок тексту), яка пропонувалась до видавництва  «Карпати» (Ужгород).

Хоч і не була видана, ця річ містила «багатющий, нерідко унікальний матеріал», «на книжки подібного характеру наша література не така й вже багата» [з архіву Б. Мельничука – Я. М.], – зазначив рецензент.

Загалом творчість літератора і публіциста Е. Панчука – це неповторний золотий ключ до розуміння «величавої духовної квітки Буковини» (О. Гончар).

 Ярослава МЕЛЬНИЧУК